Піший похід полониною Боржава

Насправді ця поїздка відбулась рік тому. Тоді я ще тільки думала, чи не створити мені блог. Допис залишився неопублікованим і чекав свого часу. Цього ж року в гори я не ходила, але приємно згадати ту подорож.

Сьома ранку. Сонячний і поки ще прохолодний суботній ранок. Мчимо вільною Стрийською трасою, яка за години три заповниться машинами у напрямку до Задорожнього. Та на останні вихідні літа ми їдемо не на озеро, а в гори - мандрувати полониною Боржава.
Звернувши у Нижніх Воротах з магістралі на бічну дорогу до Воловця, відзначаємо для себе досить пристойне асфальтове покриття з незначними ямами, які можна об’їхати. Десята ранку, а ми вже у Воловці, де залишаємо машину та зайві речі у господарів, взявши із собою їжу, багато води та теплі речі про всяк випадок (якщо затримаємось в горах до темряви).
Наш маршрут починається з Пилипця. До містечка можна дістатись бусиками, які відразу чатують на туристів на залізничній станції. Нас підвозить пан Василь, в якого ми будемо ночувати. Проїзд комфортних мінівеном на двох нам коштував 150 гривень. В Пилипці відразу прямуємо до крісельного підйомника. Вартість підйому – 60 грн з особи, але це чудова нагода зекономити свої сили та енергію для гір. (Ціни - станом на серпень 2016 року).
Дорогою нам трапився ось такий колоритний артефакт. З якою метою ця "копійка" тут - невідомо, але гарно контрастує з гірськими краєвидами.
Десь об одинадцятій починаємо підйом на Гимбу. Як з’ясувалось потім, для мене особисто це був найважчий відрізок дороги. Здавалось би, тільки початок, ще є сили, та кут підйому на Гимбу досить прямий. Відразу почали боліти ікра. Підкоривши першу висоту - 1491 м, відпочили і помилувались парапланеристами,  які злітають з вершини гори.
Рушаємо в напрямку Великого Верху. Дорогою нас обігнала група мотоциклістів. Боржава - популярне місце для різних вело-мото-авіа-екстрім активностей.

Випалена пекучим сонцем трава і кущі чорниці надають горам цегляного забарвлення. Тому вони мені нагадують марсіанські пейзажі з книг Рея Бредбері.
 
Якийсь марсіанин)))
Добре, що минулого року на той час ми ще не мали порядного фотоапарату, фотографували тільки телефоном. А то б ми той маршрут не втнули за день, я б залипла на фотографуванні))) 
Чергування незначних підйомів та широких і пологих спусків, проходження рівнинною частиною по хребту, добре промарковані місця роблять перехід до наступної вершини приємним, невиснажливим та швидким. В одному місці нам трапляється озерце, яке вже більше схоже на калюжу. А також гадюка, яка спочивала собі на дорозі, згорнувшись клубочком, а я випадково зачепила її палицею. Тим часом сонце все вище і смалить немилосердно.

Ось ми і вийшли на найвищу точку нашого маршруту - Великий Верх (1598 м). Довго на вершині не затримуємось - сонце припікає, сховатись ніде, тому робимо кілька фото і  спускаємось вниз у напрямку Плаю.



Здавалось би, спускатись завжди легше, але наявність різнокаліберного каміння вперто переконує в протилежному. Ноги так і зісковзують, постійно потрібно маневрувати між камінцями, щоб не поранитись.
Я не заздрю тим хлопцям, які підіймались цією стороною на вершину, пхаючи велосипеди перед собою. Чим ближче ми підходили до Плаю, все більше нам зустрічалось мандрівників, які піднялись в гори з Воловця, щоб пофотографуватись. Загалом, того дня піших туристів відносно небагато.
На вершині гори Плай (1323 м) знаходиться добре відома діюча метеостанція. Знайшовши менш-більш захищене від вітру місце, відпочиваємо та фотографуємо краєвиди. 

На годиннику третя дня. Далі йдемо на Томнатик (1344 м). Сонце в зеніті, розпечене повітря та плавні лінії горизонту підсилюють красу гір... Вбираєш в себе ті барви, аромати, звуки...



Можна багато і захоплено писати про красу гір, але коли бачиш ось такі лисі "краєвиди", окрім міцних словечок більш ніякі епітети не спадають на думку.

Попереду остання вершина – Цицька (1219 м). Думаю, всі вже знають, що гора так називається за схожість із жіночим бюстом))) 

Озираючись назад, любуємось краєвидами і шляхом, який ми пройшли.

І ось би написати, які ми класні молодці - бадьоро пройшли 21 км за 8 годин! Та, насправді, не все було так весело. На спуску з Томнатика у мене починає тягнути під лівим коліном і кожен наступний крок дається з великими зусиллями… Зупинки для відпочинку стають все частішими, м’яз ниє все сильніше. Тішать тільки краєвиди гір... А сонце і надалі припікає і це ще більше виснажує. Приємна прохолода настає лише тоді, коли ми спустились в зону лісу. Останнє випробування для моїх ніг – спуск ось цією кам’янистою стежкою. Я вже не маю натхнення посміхатись і мрію тільки про горизонтальне положення для мого тіла.
І тут трапилась отара таких милих овечок, які відкрили друге дихання)))
Потім ще трішки дорогою через ліс і ми вийшли на широке поле. Воловець все ближче...
Шию обсмалили, ніг не відчуваємо (ще й печуть))), та це було круто J
Другого дня, дорогою додому, ми заїхали в Сколе. Саме в цьому містечку знаходиться дерев’яна церква св. Пантелеймона XVII століття. Оглянули її тільки ззовні, та й то на відстані. Неділя, ми приїхали в час ранкової служби, все церковне подвір’я заповнене людьми, тому до середини не заходили.

Поруч з церквою - стара дерев’яна дзвіниця, яка також виконує функцію парадного входу. Церква відреставрована, замінено ґонтове покриття.

Так як ходити мені було важко через розтягнутий м’яз, тому в Сколе ми відвідали тільки ще костел Семи Скорбот Діви Марії (1895).
І на завершення чудового вікенду поїхали приймати спа-процедури в гірській річці Опір.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Сопіт і Лазний - два водоспади за один день

Тернопільський вікенд - Збараж, Залужжя, Тернопіль

У пошуках дерев’яних храмів