У пошуках дерев’яних храмів

Цього разу для маршруту ми обрали Кам’янка-Бузький район. Як з’ясувалось, тут зосереджена чимала кількість дерев’яних і мурованих архітектурних пам’яток. Подорож була насиченою, я мала натхення до написання, тому вмощуйтесь зручніше - є що почитати і подивитись))
Перший пункт у списку – село Вислобоки. Відразу при дорозі, на широкому церковному подвір’ї видніється дерев’яна церква Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії 1762 року.
Гммм… В моїй уяві та церква мала би бути дещо іншою, аж ніяк не пофарбованою і під бляху. Ну що ж, і на тім спасибі, добре, що хоч так збереглася. Довго не затримуємось, тим паче дощик стає все рясніший, а вітер  поривистий і холодний.
Прямуючи далі у напрямку Кам’янки-Бузької, десь між селами Ременів і Жовтанці, має бути цвинтар Першої Світової. З дороги він зовсім непримітний, на пагорбку ледь видніється пам’ятний знак, і проїжджаючи повз нього, я не відразу зорієнтувалась, що це саме те місце. Вирішили заскочити по дорозі назад.
Тим часом звертаємо вбік на Велике Колодно. Тут на березі ставочка, розмістився костел, який помітний відразу при в’їзді в село. Шукаючи гарний ракурс, я побігла до ставка, а там плавало два білосніжні лебеді! Мене так зачарували ці красені, що костел відійшов на другий план, уступивши місце бьордвотчігу))) Чи вони готуються до перельоту, чи взагалі тут живуть, не знаю. Я боялась їх не злякати, та вони не дуже і зважали на мене.

    Мальовничо, хоч і похмуро.

   Вдосталь намилувавшись лебедями та видом костелу з боку ставка, підходжу до нього  поближче.

Костел відносно молодий - 1932 року, але добряче обшарпаний. На боковій башті бракує даху, у віконницях не має ставнів, тому туди вільно літають птахи. Та помітно, що поступово його приводять до ладу – дах поміняний, частину вікон засклено склопакетами.
   
 
В неті я бачила красиве внутрішнє оздоблення костелу, зокрема стелі, але вживу не пощастило – храм зачинений. Довелось обмежитись побаченим у замковій щілині.
Відвідання наступного села Дернів я чекала з нетерпінням. Саме в цьому селі розташована дерев’яна церква Святого Микити 1666 року! На фото в путівнику «44 дерев’яні храми Львівщини» Олени Крушинської вона виглядає наче в казці. Така приземкувата, під ґонтом, в обрамленні гілок старого дерева… Ось у такому стані я побачила «довершену споруду народної архітектури галицької школи».

Церква зараз на реставрації. Як бачимо на фото - процес в розпалі. Сьогодні неділя, тому роботи не проводяться. Це дуже добре, що церкву не перекривають бляхою і не замальовують фарбою. Та тільки щось дуже ріже око оця свіжа деревина. Створює неприродній контраст із старовинним ґонтом. Суперечливе видовище. Ще й дерево спиляли, залишивши той обрубок. Правду кажуть, хто не має очікувань, той не буває розчарованим... При вході до церкви на одвірках чітко видніється дата будівництва. В середину потрапити не вдалось. Цікаво, чи вхідна ручка теж підпадає під реставрацію?

        

Ще трішки старовинного ґонту.

Щось мене коробить та реставрація. Хочеться вірити, що після неї церква не втратить своєї автентичності.
При в’їзді в село помітила будівлю, схожу на костел. Поїхали пересвідчитись. Справді костел, маленький і недіючий, але на вигляд добре збережений.
Повертаючись назад до машини, мене перепиняє чоловік і питає, хто дав мені дозвіл знімати. Запевнивши, що метою фотографій є суто туристичний інтерес, питаю хто ж то такий недовірливий. Виявляється, голова сільради. При нагоді розпитую про костел. Збудований він у 30-х роках минулого століття, але не був висвяченим і, відповідно, ніколи не використовувався за призначенням, а належав до колгоспного майна, як складське приміщення. Розпитую за церкву, хто реставрує. Каже, фахівці, новий ґонт обробляють спеціальним протипожежним розчином. Віталій Петрович озвучує суми, які вже витрачені на реставрацію: «305 тис. грн. з обласного бюджету, 100 тис. грн. - з районного і ще 100 тис. грн. з бюджету сільради». Каже, що клопочеться про подальше виділення коштів на наступний рік, щоб завершити процес реставрації. Ну дай боже! Бо приїду з перевіркою!
Як же ж я люблю районні містечка – за їхню компактність, за ту двоповерхову забудову, і за те, що ховають у своєму плетиві вуличок старовинну архітектуру, «ажурно вирізьблені дерев’яні балкончики» та інші принади. Саме таким містечком є Кам’янка-Бузька. Але милуватись всім цим я буду наступного разу, бо пронизливий вітер та дощ не надихають до піших прогулянок. В цьому містечку мене цікавить дерев’яна церква Св. Миколи 1667 року. І що ж, це вже традиція – церковне подвір’я замкнене! Йду через старий цвинтар, звідти теж вид на храм хороший.

Ще одна родзинка містечка – костел у стилі модерної готики. Другу фотку може б і не завантажувала, але на ній добре видно який сильний вітер, аж костел похилив)))
                    
З Кам’янки-Бузької до Батятичів рукою подати. Путівник обіцяє там не одну, а дві дерев’яні церкви 2-ї пол. ХVIІІ ст. Першою нам трапилася церква Собору Пресвятої Богородиці 1778 року.
Оскільки церква св. Юра 1759 року реставрувалась за тим ж принципом, тому її вже не шукали. А поїхали на околицю села, там є симпатичний костельчик св. Ядвіги. Мені він сподобався більше.

І завершальний акорд мандрівки - село Тадані, в якому є два дерев’яні храми. Цитуючи путівник: «Діюча церква св. Миколи (1876 р.), що нічим не вирізняється від своїх посестер 19 ст, фарбованих і під бляхою». Її ми бачили в центрі села, коли шукали дорогу до справжньої родзинки сьогоднішньої подорожі – дерев’яного костелу! Часом пошук цих архітектурних артефактів – той ще квест. Так і з костелом у Тадані: неділя, пообідній час, в селі геть безлюдно. Бабуся, яка нам трапилася, люб’язно розказала дорогу. І хоч це «єдиний в Україні дерев’яний костел 18 ст. що дійшов до нас майже в первісному вигляді», він добряче захований від загалу. І може це й на краще, що натовпи туристів не сновигають туди-сюди, а дають насолодитися його красою. За традицією того недільного дня мені не пощастило потрапити в середину жодного храму, але побачивши костел я вже цим не перймалася.

                
Костел має довгу назву - Відвідання Єлизавети Пресвятою Дівою Марією і св. Теклі. Збудований 1734 року на пагорбку понад потічком. Будівля храму скромна і лаконічна. Проста краса і прямолінійність форм в оточенні верховіть дерев демонструють його зовнішню красу. На внутрішню я ще приїду.
 
 
Тільки сіла у машину, як вперіщить дощ. Погода хоч і вітряна та дощова, та все одно подарувала можливість побачити все із запланованого. Ну майже. Ще є один хвостик – цвинтар. На час його відвідання і дощ перестав.
Стрічка кольору угорського прапора наводить на думку, що сюди хтось та й навідується.
 
 Надписи на хрестах можна легко розгледіти.
 
Дякую, що дочитали до кінця!
 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Сопіт і Лазний - два водоспади за один день

Тернопільський вікенд - Збараж, Залужжя, Тернопіль